Коли спада на мене дивний дух сонета,
Торкнутись хочу я поснулих душ людських
І в них збудить жагу до подвигів дзвінких
Рукою чуйною надхненного поета.
Різцем фантазії невтомного естета
Різблю я й контури завзятців вольових,
Що на крутих стежках у січах вогневих
Дістались до вершин лункого пієтета
І жервенно себе без плати й похвали
Своєму рідному народу віддали
У вічній боротьбі за бути чи не бути
На згарищі людських понівечених доль.
Позбудьтесь, сплюхи, й ви байдужости отрути
І вашу піднесіть згорьовану юдоль!
Петро Косенко, 1996