Як пахнуть липи! Рань… Над Лапинкою зорі
Всміхаються мені і падають до ніг,
А над Дніпром ген-ген повис золоторіг,
Осяяний вінцем в небесному просторі.
Як б’ється серце! Десь на темнім косогорі
Сплива хмариночка білесенька, як сніг.
Так, це любов моя, що вийшла на поріг
Моїх юнацьких днів в казковому уборі.
Я йду стежиною. Збентежена душа
На волю рветься, як з сільця прудке пташа
И розхлюпати грозить моє велике щастя.
Вона сказала… Ні, о ні!!! Всьому є грань!
Лише для себе я лишу той чар причастя,
Що удостоївся. Як пахнуть липи! Рань…
Петро Косенко, 1984—1994