Літами довгими, блукаючи по світі,
Я правди, як зерна поживного, шукав,
Та, певно, надаремно — те, що я спіткав
Скидалось на ерзац у біднім сухозлітті.
В жаскім плавильнім тиглі по гінкій орбіті
Ми в парі рухаємось — я і дивний сплав
З уламків мудрих філософій та уяв
У мудрецями перелатанім лахмітті.
І цей пекельний сплет людської метушні
Так розмальований гірляндами брехні,
Що бруд нагадує прегарну оторочку
На щойно зшитім білосніжнім кунтуші;
Неправда ж, як і здавна, в теплому куточку
Ще й нині підраховує нажиті бариші.
Петро Косенко, 1986