Сніжинки-пелюстки духмяного жасмину,
Неначе інеєм укрили сонний двір;
Над ним задумався старенький осокір,
Покривши віттями білесеньку хатину.
Стрілу за нею хтось тоненьку журавлину
Відважно вистрілив в химерний небозір,
А там не розбереш — де яр, де косогір —
В хмарках він піниться без краю, без упину.
Дивлюсь: немов з імли виходить мій дідусь
І посміхається, як здавна, в сивий ус:
“Я знав, що вернешся, завзятий волоцюго…
Чужина, зрозумій мене, не рідний край…
Хоча буває всях і вдома — скрутно й туго,— Але…”
І я збудивсь зворушений украй.
Петро Косенко, 1980