Я йду. Безмежний степ лежить переді мною,
Поораний ярами вздовж і вширочінь.
Заходить зблякле сонце. Неба голубінь
Поволі криється жалоби пеленою
Я ледве-ледве йду. Аж чую стороною
З небес, мов грім: «Звикай до болю і терпінь!
Вперед! За рідний край, за долю поколінь
Тримайся до кінця в змаганні з сатаною!»
Мій крок міцнішає. Зустрічний вітровій
Гартує волю, дух і крок невпевний мій —
І я прокинувся… Як я тоді молився
За те, що я й вві сні не схибив, просто йшов,
Як і в житті моїм не впав, не заломився
І серцем серед бур життя не захолов!
Петро Косенко, 1979