“Доїдеш — напиши, — шепнула кароока, —
Та шепіт заглушив захриплений гудок, —
Напишеш — прилечу…”Заголосив свисток
І попливла в очах туманна поволока.
З тих давніх пір моя мандрівка одинока
Мене жбурляє без кінця з кутка в куток;
Напевно Бог судив мені такий квиток —
Дорога нескінченна, здиблена толока,
Бо скільки я не їду, скільки я не йду,
Ніяк нікуди не доїду, не дійду
І кароокій вилити жалі не можу
Про те, що я в дорозі все життя протер;
Та справді душу я не тим собі тривожу,
А тим, хто їй писав і пише це й тепер…
Петро Косенко, 1985