Отак, якби купити подорож у вчора,
Щоб з’їздити в минулу юність золоту
І хоч би раз побачити єдину ту,
Що вік була мені надія та опора.
Та ба! Таких квитків нема. Та й неозора
Життєва путь не вторить пройдену версту.
Лишається — вперед — іспити гіркоту
Моєї самоти серед людського моря.
Отож, вперед, стиснувши серце в п’ястуці,
До Бога на ралець швиденько напрямці,
Щоб на порозі вічності оту єдину
Сльозою вдячності востаннє окропить —
В душі моїй повік нікому батьківщину,
Як юности, що відцвіла, не заступить!
Петро Костенко, 1985