І знову ми зустрілись, друзі днів юнацьких,
І знову, як колись, сердечно обнялись.
На мить завмерло серце, сльози полились —
Де юність наша — чар далеких днів бурлацьких?
Де давній запал наш? Де вихор ігор хвацьких?
Де славний наш девіз: умри, а не корись!
Де мрії здибити хиренну землю ввись
І визволити світ від штукарів дивацьких?
Все, все минулося! Життєвий буревій
Забрав і запал наш, і чар юнацький мрій,
І спопелив ущент надії молодечі —
Ми стали Робінзонами на схилі літ —
Самі без наших П’ятниць, наші дні старечі
Ми зустрічаємо, як нереальний міт.
Петро Косенко. Присвячено Антоніні й Жоржеві Туралічам. 1985