Африканська народна казка
Чад
У далекій-предалекій країні за давніх-предавніх часів, коли ще не було нікого із нас на світі, жила собі одна весела, щаслива родина: батько, мати і — брат Гамар і сестра Гум’єра. І була в них дійна корова, яку вони дуже любили; корова давала багато смачного цілющого молока. Близнюки щодня пасли корову на трав’янистих берегах річки.
Одного вечора, пригнавши корову до двору, близнюки відчули, що скоїлося щось лихе. Вони кинулись до хижі і побачили, що їхня люба ненька лежить у ліжку й стогне. Діти були в розпачі, вони не знали, що діяти, як допомогти матусі. Вони не вміли боротися з непроханим лихом, їхні серця стиснулися з туги, адже на очах у них помирала рідна мати. Смерть от-от мала прийти по неї, щоб забрати назавжди.
Нещасна жінка з останніх сил підвелася з ліжка, підійшла до корови і сказала:
— О прекрасна корівко, ровеснице моєї юності, я доручаю тобі своїх діточок, сили мене покидають, очі мої згасають, я залишаю цей світ. Будь їм за матір, оберігай їх від холоду й голоду, не дай померти від спраги. Прощавай, люба корівко!
Після цих слів мати заплющила очі й померла.
Через якийсь час батько Гамара і Гум’єри одружився вдруге. До їхнього дому прийшла зла, сварлива мачуха зі своїми дітьми. Вона не злюбила близнят. Змушувала їх виконувати найтяжчу роботу, весь час на них гримала і навіть била. А їсти сиротам зла жінка майже не давала. У холодну пору Гамар і Гум’єра змушені були спати під дірявою ковдрою, яка зовсім не гріла, а рідні діти мачухи спали під товстими ковдрами з верблюжої вовни. Зла мачуха з лайкою й криками будила близнят ще до схід сонця. Гамар з Гум’єрою носили воду, а тоді гнали на пашу свою корівку.
Пасучи її, діти часом гірко плакали, згадуючи свою матір. Корова лежала неподалік і, здавалось, співчувала їм. Коли діти дуже хотіли їсти, корова не забувала, нагодувати їх. З її дійок текло молоко, мед і ще багато чого такого смачного, про що люди ї не здогадувались. Нагодувавши малих пастухів, корова йшла собі скубти зелену травичку.
Ось чому Гамар і Гум’єра мали повненькі личка, кругленькі щічки, а тим часом мачушині діти з кожним днем худли й поганіли. І мачуха вирішила прослідкувати за близнятами.
Одного разу син мачухи підгледів, як корова годує близнят, і про все розповів своїй матері.
Не довго думаючи, мачуха звеліла чоловікові зарізати корову, і той виконав її наказ. Це так вразило близнят, що горю їхньому не було меж. Без матері, без корови на них чекало гірке життя. Але мачуха на цьому не заспокоїлась. Позбувшись корови, вона вирішили погубити й сиріт.
Вона наказала чоловікові вигнати їх з дому. Бідному батькові нічого не лишалося, як послухатися жінки.
Одного погожого ранку, взявши за руки своїх рідних дітей, він завів їх далеко в джунглі і надвечір повернувся додому сам.
Одні-однісінькі, в густих джунглях, Гамар і Гум’єра плакали, кликали на допомогу, але відповідала їм лише луна. Потомившись, діти притулились одне до одного і сіли під великим деревом. Гамар пальчиком почав колупати землю. І раптом відкопав невеличкий їстівний корінь. Хлопчик зрозумів, що десь поблизу повинна бути вода і пташки. Не гаючи часу, він узяв гілку з дерева, змайстрував пастку і поставив її неподалік.
Через деякий час прилетіли цесарки, і Гамар спіймав аж дві. Брат і сестра зраділи, розклали невелике багаття, підсмажили двох цесарок і поласували ними. Потім напилися води, чистої, неначе кришталь, яка текла поміж камінням.
Під вечір Гамар змайстрував курінь. Цілу ніч діти прислухалися до шуму вітру і до рику диких звірів.
На другий день піднялося на небі сонечко, прогнавши темну ніч і страх. Гамар майстрував пастки, Гум’єра зліпила невеличкого глечика з глини на воду.
Насувалась друга ніч їхнього життя в темних непролазних джунглях. Близнята лягли в курені, настеливши трави під голови замість подушок, і боялись навіть поворухнутися, так було їм страшно. Жах холодив їм кров, серця билися так, що, здавалося, от-от повискакують з маленьких тіл. Вони прислухалися до кожного шереху в джунглях. Десь кричали сови, моторошно вила гієна, повзали гадюки.
Гамар і Гум’єра не могли заснути, вони чекали ранку, їм здавалось, що він ніколи не настане. Нарешті защебетали пташки, вітаючи світанок. Нищечком Гамар і Гум’єра, протерши свої очі, вийшли з куреня і… що вони побачили! В їхню пастку піймалася дивна істота: напівланиця — напів-дівчина-красуня.
Чудовисько з благанням в очах дивилося на дітей. А ті боялися поворухнутися. Чудовисько почало прохати відпустити його, обіцяючи велику винагороду.
Гамар, набравшись сміливості, сказав:
— Покажи нам спочатку свої дарунки.
Чудовисько голосно свиснуло, і миттю з’явилася ціла череда корів. За другим посвистом з’явилися отари овець, табуни коней, ослів, а за ними й люди з багатими дарунками.
— Звільніть мене, — попрохало ще раз чудовисько, — і все це буде ваше.
Гамар перерізав мотузок, і чудовисько неначе розтануло в повітрі.
Маючи незліченні багатства й підданих, брат із сестрою збудували розкішне королівство з багатими містами. Величні палаци, розкішні сади виростали, неначе з землі. Невеличкий струмок, що біг поміж камінням, перетворився на велику ріку, яка понесла свої води до моря.
Ще вчора в цьому глухому місці Гамар і Гум’єра відчували себе самотніми і знедоленими, а сьогодні тут пишно розцвіло щасливе життя.
Слава про ліс Гамара і Гум’єри розійшлася по всьому світі. Навіть царі почали навідуватись до близнят у гості.
Брат із сестрою жили щасливо.
Кожного року, святкуючи свій день народження, вони роздавали дарунки бідним і знедоленим. Вони просили Бога зберегти життя їхньому батькові. Дуже хотіли побачити його і обійняти. І от їхнє палке бажаним здійснилося.
Одного вечора до брами їхнього палацу підійшов нещасний, обдертий старець. Його пісня проймала кожного перехожого до самого серця, у багатьох стояли сльози в очах, коли вони слухали ту пісню. Слуга сповістив близнят про старця, і ті наказали запросити його до палацу. Бідолаха зайшов, кульгаючи на одну ногу, і заспівав свою сумну пісню:
О вічна мудрість світу,
Яке я нікчемне створіння!
Зла жінка наказала мені вбити корову,
І я її вбив.
Вона наказала мені вигнати дітей,
І я їх вигнав.
Вона пустила по вітру все моє майно,
Нарешті вигнала й мене.
Я залишився без дітей, без житла,
Я блукаю від дверей до дверей, від села до села.
О люди, не жалійте мене!
Плюньте на мене і йдіть геть.
О мої любі діти, де мені вас шукати?
Проспівавши пісню, старий розридався. Поки він співав, Гамар і Гум’єра плакали, бо це ж був їхній батько!
Всі троє кинулись цілуватися й обніматися, бо немає нічого кращого в світі, як жити з рідними однією сім’єю, допомагати одне одному і оберігати одне одного.