Коли вмирає день і марнота кваплива
Вже сутінкам вечірнім падає до ніг,
Коли утома цілоденна на нічліг
Ледь-ледь бреде собі, півмертва і сонлива,
Коли вечірня зірка мрійна, мерехтлива
Довершує ще раз небесний свій пробіг,
Коли заходить ніч і скромний мій поріг
Переступає нишком тиша полохлива,
В самотній мій куток — оселю дивних снів —
Приходять спогади моїх минулих днів,
Як давні добрі приятелі на гутірку.
Тоді молюся я за те, що ще живу,
Молюся за свою щасливу в небі зірку
І за зворушливе з минулим рандеву…
Петро Костенко, 1982