Як часто я в думках вертаюся додому,
В далеку молодість, на сорок літ назад…
Ось місто над Дніпром, ось невеличкий сад,
А проти нього і будинок виконкому.
Я не забув ще тиху вуличку знайому
І білокорих осокорів рівний ряд…
А ось і незабутній білий палісад,
А далі й обриси омріяного дому.
Все так, як і було і, мов колись давно,
Я тихо вхожу в двір і стукаю в вікно,
Але вікна чомусь ніхто не відчиняє.
Я знову стукаю — мовчить манливий світ,
І я догадуюся — люба не чекає,
Бо нині запізнився я на сорок літ…
Петро Косенко, 1984