Сонете, друже мій! Скажу тобі відверто:
Хоча й давненько вже з тобто ми “на ти”,
Та, правду кажучи, нам тяжко в ногу йти,
Як не стараюсь я відважно та уперто.
Що правда — то не гріх — обточено й притерто
В тобі живуть думки під знаком простоти,
Та й рима з ритмом вміють в унісон густи, —
Все збалансовано, розмірено, простерто.
Учи ж мене — я твій від голови до ніг,
Напевно шлях мій поряд із твоїм проліг, —
Недарма у мені дзвенить душа поета
Напоєна красою неземних чудес, —
У строгих і струнких рядках твого куплета
Я славлю, як умію, чар землі й небес.
Петро Косенко, 1985