Секстет
Сонет № 1
Колись давним-давно в краю казковім інки,
У несходимих хащах перуанських Анд
Химерний парубок — не величавий гранд —
Білявої шукав собі красуні жінки.
Він перейшов свій край у пошуках блондинки,
Та не знайшов її. В ряди жорстоких банд
Пристав у розпачі постійний гість оранд,
Щоби здушити біль душевної слабинки.
В своїй диявольській жорстокости без мір
Він кров’ю власною залив вершини гір
Того незайманого краю недаремно…
Та інка не знайшов, що пристрастно бажав —
Коханки білої, якою снив недремно
В кромішній темноті небачених гущав.
Сонет № 2
Як інка не гасав по хащах несходимих,
Які тріумфи він в боях не пожинав,
Завжди чомусь якийсь постійний сум стояв
В його скісних очах похмурих одержимих.
Він сипав стрілами по прірвах незлічимих,
Горілкою печаль і радість заливав,
Але ні кров війни, ні хміль п’янких забав,
Ніщо не зменшило його страждань незримих.
Ніхто не розумів причин його розпук,
Хоча і бачив всяк вогонь пекельних мук,
Що нуртував у нім, немов вулканна лава.
Ні сонячні весталки Куско чарівні,
Ні Кіто святощі — найбільша інків слава —
Ніщо не скрашувало мученика дні.
Сонет № 3
І був покликаний найстарший жрець на раду
«Чи відгадаєш ти мою, о старче, біль?
Ти ясновидящй… Повідь чи добру ціль
На оці маю я? Подай мені пораду».
Тремтячим голосом прорік свою тираду
Заслужений мудрець тих праведних привіль:
«Сеньйор! На шал твоїх незвичних божевіль
І небо не пішле тобі твою обладу.
Смертельним подихом нечувана жага
Щодень над зіркою життя твого шуга —
Та жінка мрій твоїх несе в собі отруту.
Навіщо, відвічай, ти дієш шкереберть?
Навіщо ти береш на себе цю покуту?
Навіщо ти на себе кличеш раню смерть?»
Сонет № 4
«Чи ти, бува, не чув, о нерозумний сину,
Що нас очікує нечувана біда?
На наші сельви йде блідих людей орда,
Щоб винищити нас до краю, до загину.
Я чую їх ходу загрозливу, неспинну.
Стопа цих нечистей могутня і тверда;
Вона, о небо, нас у рабство загнузда
На сором, на ганьбу, на муку страховинну
І кров’ю нашою заллє всі береги,
У інків Сонця храм ввійдуть чужі боги,
Погасне білий день, впадуть на землю зорі
І горді Анди вкриє первобутня ніч,
Заплаче, зарида прамати інків в горі
І навіки замре хоробрий інків клич».
Сонет № 5
«Одумайся: тобі не допоможуть грози,
Які ти викликав. Згадай про рідний край!
Твоя омріяна для тебе може й рай,
А для щасливих Анд вона руїна й сльози.
Я чую підступи смертельної загрози
Чужого племені. Що кажеш? Постривай!
Хіба не інка ти? На захист Анд ставай,
А не шукай собі у пустощах занози!
Де ж родова твоя, де наша давня честь?
Устань на ворогів у вихорі нашесть
І шквалом вдар на них, як лиш уміють інки,
До рідних хащ своїх душею прихились —
Там, хлопче, ти й знайдеш твоєї слід чаїнки,
Вона тебе й візьме в п’янку щасливу вись!»
Сонет № 6
Пливли тяжкі літа без краю, без упину
В марудній безугавній смертоносній грі…
І став наш молодець нежданно на порі —
Святий обряд велів йому узять дружину.
Хоч він любов свою гарячу хуртовинну
До мрії білої зберіг в тяжкій журі,
У муках незвичайних якось на зорі
Поклав себе самого в ранню домовину,
Розбивши голову об скелю рідних гір.
Знай, кастельянко: розуму наперекір
Я в серце молоде впустив гадюку блуду”.
О, небо! Інка ж я! Я вірний син Перу!
Великий дух здійняв з очей моїх полуду
І я за нього радо сотні раз помру!
Петро Костенко
Секстет «Трагедія інки» написаний в 1996 році