На човнику було нас двоє — я і доля.
Лихенький човник наш чи в бурю, чи то в штиль
По морю грізному блукав по волі хвиль
Посеред чару неозорого роздолля.
Сідало сонце за грядою виднокола
В спокійну, брижами мережану, купіль.
Зітхнуло море і завмерло. Вмить крутіль
На човник люто кинулась, і враз довкола
Кромішна впала ніч. Нечувана гроза
Розкраяла навпіл кошлаті небеса.
Я стрепенувся: «Доле, я тебе благаю…
Не дай загинути, помилуй і спаси».
В цю хвилю крізь страшну грозу я учуваю:
«Таж долі власної ти сам творець єси!»
Петро Косенко, 1997