Біжить дівчатко-крихітка, а вслід матуся,
Сама ще, як дівчатко — юна, молода;
Боїться за дитину — таж земля тверда —
Впаде дурнесеньке, пораниться котуся.
Я закриваю очі: мама вже бабуся
І ледве тюпає — тяжка її хода,
А з нею не дитина — осяйна звізда…
Я все ще фантазую далі і сміюся
І бачу молодця, і молоду в фаті,
Прегарне вінчання, присягу на хресті,
А далі дві бабусі, знов звізда-малятко
І знов… Я відкриваю очі — в далині
Біжить матуся, а попереду малятко
І знову: “Не впади, котусенько, мені…”
Петро Косенко, 1984