Болить душа. Думки, неначе чорні круки,
Тривожать спокій мій і жити не дають.
Якась нав’язлива отруйна каламуть
Туманить мозок мій, мордує до розпуки.
Куди подітися від навісної муки?
Кому довіритись? Де сили зачерпнуть?
Хто з милосердя людського в мою останню путь
Складе згорьовані мої холодні руки?
Нащадку! Суде невмолимий, строгий мій!
Суди мене, як Бог велить, та зрозумій:
Як прагнув щастя я в щоденному змаганні,
Як ним натішитись я мріяв досхочу,
А нині блазнем у безумному риданні
Над тими мріями від болю регочу!
Петро Косенко, 1981