До смерті змучений скаженим днем роботи,
Я ледь живим додому якось волочивсь.
Для чого, думаю, на світ я народивсь —
Для мук на каторзі щоденної гризоти?
Іду, аж гульк: на хіднику серед брудноти
Обірваний сліпець під тином примостивсь.
Він страшно жовтими білками в світ сльозивсь
І жалісно квилив про ласки і щедроти,
Даровані для миру Господом-Творцем
І славив небеса за те, що, хоч, сліпцем,
Він все-таки живе і славить ім’я Боже
За кожний Божий день прожитий на землі.
І я подумав: Петре, як тобі негоже
Здоровому, як віл, вдаватися в жалі?
Петро Костенко, 1982