І знову я один. Яке життя прожито!
Які подолано дороги і стежки!
Ось ми стрічаємося — в золоті хмарки,
Ось ідемо удвох — навколо чорне жито.
А в житі трупи й трупи. Скільки люду вбито
І скільки, скільки доль роздерто на шматки!
А ми йдемо вперед. Міць любої руки
Нас вивела на шлях надії тямовито.
І так шляхом надій із судженою вдвох
Я жито подолав і той чортополох,
Що щедро уродив в житті переді мною.
Та щастя це, на жаль, — скороминулий плин…
Побралась суджена моя навік з труною
І знову, як колись, лишився я один.
Петро Косенко. Пам’яті дружини. 1984