Пам ‘яти дружини
Кохав і я колись і, знаю, був коханим,
Горів і я колись таким вогнем святим!
Та вмерла суджена — мій добрий херувим —
І знову я один іду шляхом туманним
Іду, але куди? Вже гостем довгожданним
Не буду я ніде, хоч був би й золотим,
Ніхто мене не жде з привітом гомінким,
Ніхто не підбадьорить словом полум’яним.
Так я нечинним став, як вбитий у бою,
Хоч шкутильгаю іце в життєвому строю.
Невже прийшов мій час довічної розлуки
З життям, що я оспівував на всі лади?
Кохана! Краще встань, візьми мене за руки
І поряд на віки з собою поклади!
Петро Косенко. Пам’яти дружини. 1984