Колись, блукаючи по нетрях Оріноко,
Потічок я малий замулений уздрів.
В камінних берегах він ледве жебонів
Та вперто в даль стремів розвивисто й широко.
Він тішив живістю моє бувале око
І серцем він моїм нараз заволодів —
Ні мул тяжкий віків його не оскудів,
Ні сонце тропіку не випило жорстоко.
І я задумався: ні болі чужини,
Ні злигодні моєї слізної весни
Потік пісень моїх ніколи не спинили,
Як мул той, що струмка його не одолів —
Чим більше перешкод, тим більше в ньому сили,
Тим голосніш його лункий надхненний спів.
Петро Косенко, 1996