Молодий і дужий йду я по стежині…
Ранішня зірниця падає в ріку…
Наді мною бліднуть хмарки темносині
В дивнім золотавім сонячнім вінку.
А переді мною очі бірюзині
І русяві коси в пишнім завитку.
Я не йду землею… Я пливу по ріні
Щастя, що мене спіткало на віку.
Щастя моє, щастя… Я іду додому
І про нього слова не скажу нікому.
Тільки ти, зірнице, свідок втіх моїх,
Бачила і знаєш очі василькові,
Бачила і знаєш коси бурштинові…
Розкажи ж но людям, як люблю я їх.
Петро Косенко, 1997