На сто четвертий день агонії в шпиталі
Душа її знялась в небесний вир заграв.
На третій день вдівець дружину поховав
І залишився сам-один в своїй печалі.
Та вже на другий день в тісній шпитальній залі
Напроти звиклої палати він стояв
І квіти передати збуджено прохав
Його, такій недужій і хорошій, кралі.
Букет чудових рож сестра без слів взяла
І, посміхаючись, в палату понесла,
А страдник геть побрів з покірністю дитяти.
І відтоді щодня, літами, з року в рік
З’являвся мовчки до знайомої палати
Із китицею роз той дивний чоловік.
Петро Косенко, 1984