Нагнувши до води свою дугасту шию,
Колись статечний лебідь сам себе уздрів
І рвучко стрепенувся — красень зрозумів,
Що час його прийшов пливти до чорторию.
Хто, Господи, по ньому з милосердя хрию
Прокаже зіткану якслід з правдивих слів?
Хто світові повість, як він його любив,
Як був закоханий у життєдайну мрію?
І лебідь заспівав. Ніколи перед тим
Він не співав із почуттям таким палким
Про землю, небо, води, далі серпантинні
І про красу земного буйного життя.
Світ занімів — в цю мить хвилини швидкоплинні
Скрушного лебедя злітали в небуття…
Петро Косенко, 1984