Не метись, нащадку мій, за кривди днів минулих
І не розмінюйся на дріб’язок образ
Та не вдавайся по-дитячому в екстаз
Від лун уявних дзвонів наших, затонулих.
То все мара. Обходь сентементальних, чулих
Та будь твердим і непорушним, як алмаз.
Ніколи не забудь, що наш дороговказ —
Збудити до життя байдужих і поснулих.
А потім вдарити й зірвати ті мости,
Які нас завели до рабства й темноти —
Втопити ідолів чужих у власних душах
І воскресити славних, рідних нам богів,
Тоді й розвидниться у непроглядних пущах —
І ми доберемось до отчих берегів.
Петро Косенко, 1983