Неначе кінофільм, уривками чіткими
Переді мною встане часом давнина:
Моя нужденна і заплакана весна
Всміхається мені сльозинками тремкими.
І я тоді заплачу, вмившися гіркими:
“О веснонько моя, замучена, журна,
Як розлучила нас з тобою чужина,
Могилами надій усіяна грузькими”.
Та рветься дивний фільм, хмаринками туман
Вкриває чудодійний пам’яті екран
І спогади мої нараз умить тьмяніють,
Як перед бурею веселий літній став,
А в серці вистражданім грози шаленіють —
Хто молодість мою безжально обікрав?
Петро Косенко, 1985