Неначе в казці ти розквітла дивиною
В ту дивну місячну сріблясто-білу ніч!
Не міг я відірвать на мить від тебе віч,
Красою вражений твоєю неземною
Діяною мені здавалась ти сумною,
А я горів тоді таким бажанням стріч!
Та не судилося: при світлі тьмяних свіч
Над передчасною схилився я труною
І вперше доторкнувсь устами уст твоїх
З печаттю смертною холодною на них,
А потім в світ подався й досі в нім блукаю…
І якби я не жив — самотньо чи в гурті —
Я Милосердного щодня молю-благаю
Зустрітись нам хоч раз в загробному житті.
Петро Косенко, 1979