Одного разу в піст старенька сповідалась.
Купила свічечку, оглянулась кругом,
Схилилася і перед стомленим попом
В гріху найбільшому свого життя призналась.
«Я, — каже, — отче, все моє життя каралась…»
«Господь простить, Господь… і мучилась постом.
Чи ж Бог мені простить життя за диваком
З яким я дівкою до старості зосталась?»
Від несподіванки старенький піп схлипнув
І всеньки молитви розгрішення забув,
Та вмить нахмурився, зробивсь благопристойним
І стиха затягнув свою тремтячу нить:
«Такий безглуздий гріх я чуюсь недостойним
Моєю владою, Владико наш, простить».
Петро Косенко, 1983