Поволі тане день в рум’янцях водограю
І марнота морнот кудись тікає пріч.
Вже скоро спокоєм дихне жадана ніч
І землю сном скує від краю і до краю.
Я в ніч закоханий. Вночі я поринаю
В безодні дум під сяєвом астральних свіч;
Це наші рідні, що чекають з нами стріч
В просторах вічності — небесного Синаю
Я зачарований: в кромішній темноті —
З висот небес палають зорі золоті.
Лише одна єдина з них якась туманна,
Неначе сирота заплакана, тремтить —
Це, певно, Богом суджена, моя кохана,
Мене чекаючи, з небес в сльозах зорить…
Петро Косенко. Пам’яті дружини. 1985