Рудесенький Султан на ланцюжку благенькім
Веде мене щодень уранці на прохід.
Ми знаємось давно. Його покійний дід
Також мене водив, як був іще маленьким.
Ми чимчикуємо містечком чепурненьким;
То нюхає траву, то никає мій гід,
А я, знай, кланяюсь: то друг мій, то сусід
Чи місс мальована з бойфрендом веселеньким.
Те мудре собача не має язика,
Та в кожнім ділі він завжди за мастака —
Здалека відрізня хамлюгу від людини
І з ходу відкида найменші сум’яття —
Вітає добряка, загавка до скотини…
А що якби таке й людині відчуття?
Петро Косенко, 1993