Сонете, друже мій! Мій щирий побратиме!
Скажи: за що нас б’ють і плакать не дають?
За прозу наших снів? За наш нехитрий путь?
За брак фантазії? За серце одержиме?
Дошкульно б’ють. А хто ж, хто нас у світ вестиме?
Хто таємниць краси нам витлумачить суть?
Де ті, що в Храм Прекрасного нас поведуть
І там покажуть нам Божественне Незриме?
Де ви, народних душ умільці-різбарі?
Де ви, прославлені борці-каменярі?
Де ви, тонкі знавці сердечної палітри?
Не бийтесь, а прийдіть і нас добра навчіть,
А ні — то незаслужені закиньте мітри
І храм Прекрасного собою не скверніть!
Петро Косенко, 1983