Українським модерністам
у світі сущім
Сонете, друже мій! Петрарки і Шекспіри
Незмінно поклонялись магії твоїй,
Та кожен з тих співців співав на голос свій
Під звуки рідної, а не позиченої ліри.
Тому то ці пісні — зразок краси і міри, —
Як справжній глас народних вікових стихій,
Лунають і до нині в пам’яті людській
Хоралом ніжности, гармонії, офіри.
А якже, якже ми, нащадки кобзаря,
Німих, окрадених, сліпих поводиря,
Як ми співаємо свої пісні завітні?
В неволі, як велить тюремник, деремо,
А вирвавшись на волю, смітнички всесвітні,
“Щоб не відстати від прогресу” гребемо…
Петро Косенко, 1984