Сонете, друже мій! Я, бач, до тебе знову
Вже котрий раз за поміччю спішу…
Спитав у мене друг, як вірші я пишу,
Як я їм надаю граційности будову.
Де я беру думки і по якому зову
Беруся за перо і чари зір крещу,
І плачу, і сміюсь, і правду голошу
Про наш чудовий край, про нашу дивну мову.
Чому ж це ти мовчиш? Та розтлумач, молю,
Ти всьому світові: поезію мою,
Як і мене, земля казкова породила,
Земля провісників, героїв і рабів
І музі вигнанця дала чудесні крила,
Дала їх дивний літ і в льоті дивний спів…
Петро Косенко, 1995