Суворий діду мій, і ніжний, і добрячий,
Шкода — тебе давно нема серед близьких,
А то я розказав би, що і я з таких,
Ну, от, таких, як ти — завзятий і терплячий.
Чи я не твій онук? Чи я не син козачий?
Чи я не витерпів, як ти, тортур тяжких
Від ріжних «доброчинців» хижих і метких
За наш чудовий край, за наш народ незрячий?
В житті я просто йшов чи по сухім, чи вбрід,
Але не зрадив зроду наш кремезний рід,
Не називав себе непомнящим Іваном
Пишався іменем і славою батьків,
Тож кланяюсь тобі онучечком Богданом,
Гордися правнуком — він теж із козаків!
Петро Косенко, 1984