Пам ‘яти дружини
У мене на долоні рожа — кров і сльози,
А в змученій душі моїй така печаль!
Я квіти судженій моїй несу в шпиталь —
Вона, о Боже мій, на смертному порозі.
Надворі благодать, а в серці крещуть грози
І в скроні стукає анахтемський коваль —
О, якби і мені у піднебесну даль
Податись з любою на божеські узвози!
Та що подію я? Не все в людських руках…
Хто похова її святий змарнілий прах
І хто за праведну молитиметься душу?
Молюся, Господи: позбав її страждань
І сил мені подай цю витерпіти стужу
Для вічних з милою у небі раювань.
Петро Косенко, 1984