Валенсія, на жаль, це зовсім не столиця…
Украй обшарпана, смердюча і брудна,
На голім белебні сутулиться вона,
Немов подзьобана птахами печериця.
Вузенькі вулички, строката черепиця,
Сумний Libertador над смородом багна,
Обідраний собор — еспанська давнина,
Осли, автобуси, облуплена в’язниця.
А сонце-душегуб старанно день-у-день
Спаскуджений людьми скелястий белебень
Диявольським вогнем віками поливає…
За віщо ж, Господи, мій правий судія,
За смертний гріх який шляхами мук блукає
В тім пеклі молодість змарнована моя?!
Петро Косенко, 1982