Я йду Каракасом. Яка краса кольорів!
Який калейдоскоп небачених чудес!
Яке казкове злото сипле синь небес
На море суєти чаруючих уборів!
В химернім плетиві незбагнених узорів
Того калейдоскопу — давнина й прогрес,
Здається фантастичний пломінкий експрес
Несе його увись до голубих просторів.
Колиска волі, міт безсмертний неземний,
Каракас, вічно юний красень чарівний,
Віками береже свою первинну вроду,
А син його Simon на бронзовім коні,
Що зорі копитами креше з небозводу,
Любується на нього німо в далині…
Петро Косенко, 1985