Я, Творче неба і землі, тебе питаю:
Невже ти нас таких, як сам єси, створив?
Чи ти, бува, нас, Господи, не піддурив,
Щоб ми собі не чулись, як скотина з плаю?
Чи може, Боже наш, якраз та глина з раю,
З якої нас колись ти старано ліпив,
Була бракована? Чи, часом, не кропив
Ти нас свяченою водою з того краю,
З якого, вибачай, нам в душу влазить скот,
Паскудний, мов безрога, злий, як бегемот,
І нищить сіяні тобою ж, Отче, рожі,
З якими ми збирались жити і рости?
Отож, як бачиш, Батьку: ми на тебе схожі
Лише назовні, решта ж — роги і хвости…
Петро Косенко, 1983