Як часто ми на тебе, Боже, нарікаєм
За те, що нам болить, за те, що нам пече,
А біль, дивись мине, вже нам не гаряче,
І ми за тебе зразу якось забуваєм.
А знову вдарить грім, ми знов тебе благаєм,
Бо, як же: та ж біда — за комір вже тече —
Та зглянься, Милосердний, та підстав плече,
Спаси і захисти — ми справді загибаєм.
Так ми вікуємо то в сплячці, то в сльозах
Весь вік наш на хитких життєвих терезах,
Не знаючи того, що Бог дає людині
Незвідані морські простори грозяні,
Щоб звідав кожен з нас і шторми страховинні,
І чувся шкіпером на власному човні!
Петро Косенко, 1984