Пам’яти дружини
Як на духу скажу: мені здається часом,
Що наче з древніх сторінок воскресли ми,
Закохані там дишуть повними грудьми,
Живуть, кохаються і умирають разом.
Любов безжально їх то ріже, мов алмазом,
То озаряє їх сердечні тереми,
В щоденних сутичках житейської тюрми,
Любов завжди і скрізь є їхнім справжнім спасом.
Легенда каже так: закоханий сливе
До старости ніде й ніколи не живе,
Як лебідь той, що гине в полум’ї кохання
В обіймах романтичних палахких оков.
Для нього вічність, це нестримний гін змагання
Вмирати й воскресати для кохання знов!
Петро Косенко, 1995