Заходить сонце і небесна голубизна
Багрянцем криється по самий небокрай.
Як хороше! Земля і небо — справжній рай,
А в серці змученім моїм — тужлива тризна.
Гаразди чужини — липка, мов бруд, трутизна —
Поволі плавуном стискають душу вкрай,
Поволі меркне світ — життєвий водограй
І молодість душі тьмяніє сонцебризна.
Де ти, мій рідний краю? Де твій дивний чар?
Де пісні рідної святий цілющий дар?
Де гордий дух моєї славної дідизни?
Все з’їла чужина — прожерлива черва —
Немає, друже мій, свободи без вітчизни,
Як і вітчизни без свободи не бува!
Петро Косенко, 1984